З нагоди 153-ї річниці від дня народження відомої української поетеси й перекладачки Лесі Українки 27 – 28 лютого була проведена всеукраїнська наукова конференція з міжнародною участю на тему «Леся Українка в історичному та сучасному вимірах». Організаторами цього наукового форуму стали ВГО Товариство «Знання» України, Університет сучасних знань (м. Київ) та Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького.

Конференція проходила в змішаному форматі, більшість її учасників долучилися до її роботи дистанційно.

Учасниками цього велелюдного заходу стали науковці, письменники, педагоги й студенти з різних куточків України, в тому числі й ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, а також представники далекого зарубіжжя. Вітальними словами роботу форуму відкрили голова правління Товариства «Знання», професор, член-кореспондент НАПН України Василь Кушерець і перший проректор ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, професор Василь Мойсієнко. Загалом було заслухано 24 змістовні доповіді, присвячені осягненню духовного подвигу видатної майстрині слова, новому прочитанню її безсмертних творів, неперехідній актуальності творчої спадщини. Зокрема, своїми думками з означеного тематичного напряму поділилися Наталія Пошивайло-Таулер (очільниця Освітньої реферантури Світової федерації українських жіночих організацій, м. Мельнбурн, Австралія), Леся Воробець-Утриско (президентка асоціації «Нове відродження», поетеса, м. Мадрид, Іспанія), Василь Василашко (вчений секретар товариства «Знання», письменник, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Лесі Українки, м. Київ), Людмила Ромащенко (професорка, старша наукова співробітниця Міжнародної школи україністики НАН України, м. Київ), Василь Неволов (професор Університету сучасних знань, письменник, м. Київ), Любов Дяченко-Лисенко (доцентка Університету сучасних знань, м. Київ), Михайло Шевчук (митрофорний протоїєрей, військовий капелан, м. Сміла) та ін.

Зі змістовними доповідями виступили на цьому науково-просвітницькому форумі й співробітники та студенти нашого університету, зокрема: перший проректор, професор Василь Мойсієнко, завідувач кафедри археології й спеціальних галузей історичної науки, професор Анатолій Морозов, доцентка теорії й практики перекладу Ірина Литвин, доцентка, ветеранка науково-педагогічної праці, багаторічна очільниця Літературного клубу при науковій бібліотеці Інна Тарасинська, аспірантка кафедри початкової освіти Наталія Кривцова, студентки ННІ іноземних мов Світлана Парибка та Ірина Фішер, а також директор університетської книгозбірні Григорій Голиш.
Пропонуємо для ознайомлення тези доповіді Григорія Голиша «Епістолярні комунікації Лесі Українки з Михайлом Павликом».

Епістолярні комунікації Лесі Українки з Михайлом Павликом

В унікальному творчому доробку неперевершеної майстрині слова Лесі Українки помітне місце посідає й епістолярний жанр. Ця частина її спадщини доволі багата й складається із близько 900 виявлених листів, написаних письменницею різним адресатам від 1876 до 1913 року. Вони яскраво віддзеркалюють багатогранну палітру взаємин їхньої авторки з людьми — як із рідними та близькими, так і найяскравішими представниками тогочасного літературно-мистецького бомонду. З епістолярію почерпуємо цінні відомості життєпису Лесі, увиразнюємо її особистісне сприйняття тогочасних суспільно-історичних подій та культурного середовища, поглиблюємо інформацію про літературно-естетичні й політичні погляди письменниці, її морально-етичні принципи. Водночас листи Лесі — то своєрідне дзеркало її високої й натхненної душі й за оцінкою Олеся Гончара можуть розглядатися як надбання художньої літератури.

У цьому зв’язку неабиякий літературознавчий інтерес становлять епістолярні комунікації Лесі Українки з галицьким письменником, публіцистом і громадсько-політичним діячем Михайлом Павликом, з котрим письменниця познайомилася в 1891 році. Попри вікову різницю (Михайло Павлик був на 20 років старшим від Лесі) обоє великих українців мали повну суголосність своїх поглядів на літературні й політичні процеси, тому листування між ними було цілком закономірним і набрало систематичного характеру.

Початок їхніх епістолярних комунікацій припадає на початок 1890-х років. Листування між двома літературними достойниками виразно поділяється на два періоди 1891 — 1895 (38 Лесиних листів) і після трирічної перерви — 1898 — 1907 (40 листів), всього — 78.

Еволюцію взаємин цих літературних достойників можна відстежити окрім іншого й у варіантах епістолярного звертання Лесі до Михайла Івановича. Якщо спочатку вона неодмінно звертається до нього винятково офіційно: «Високоповажний пане», «вельмишановний добродію», «шановний пане», то вже через три роки такого їхнього спілкування вживається лише звернення «шановний друже», рідше — «шановний і дорогий друже». Листи до Михайла Павлика написані Лесею з різних географічних пунктів, де вона перебувала: Берлін, Відень, Сан-Ремо, Колодяжне та ін.

Листи Лесі сповнені протестних настроїв проти соціального й національного гноблення. Уже в одному з перших листів до Михайла Павлика, який датований серпнем 1891 року, вона пише із Відня: «Я вже й не знаю, що буду робити, вернувшись у Росію. Сама думка про це тюремне життя сушить моє серце. Не знаю як хто, а я не можу терпіти мовчки під'яремне життя». І далі з гіркотою додає: «Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і на рідній землі». Тут вчувається яскравий вираз громадянської небайдужості, співчуття до знедолених народів.

Готовність до самопожертви в ім’я України вчувається в листі до Михайла Івановича від 14 лютого 1895 року: «У нас в Україні ще багато мусить загинути марне … поки що-небудь людське вийде. І я, і всі мої товариші, певне роковані на марну згубу, та й нехай би, якби з того просвіток був комусь».

У листах вона освідчується в дочірній любові до рідного краю, зокрема стверджує, що ніде їй так гарно не працювалося, як у Колодяжному. Часом Леся довірливо зізнається Павлику про напади творчої депресії на ностальгійному підґрунті. Зокрема, в березні 1891 року у листі із Відня скаржиться на те, що за кордоном пише мало, а трапляється, й зовсім до рук не бере пера через «розбитий настрій».

Цілком логічно, що в листуванні відомих творців слова превалюють літературознавчі теми, а окремі доволі розлогі листи Лесі узагалі можна розглядати як вагомий внесок у художню критику. Вона живо цікавиться публіцистикою Михайла Павлика, називає Івана Франка «феноменальним робітником пера», дає високу оцінку прози своєї духовної посестри Ольги Кобилянської як яскравої репрезентантки неоромантизму. Чимало рядків її листів сповнені й відгуками про кращу європейську літературу.

З Лесиного листа, написаного Павлику 27 березня 1903 року у Сан-Ремо, дізнаємося про її намір оселитися в Галичині, аби поправити своє не вельми втішне фінансове становище учительською працею, благо що знає кілька європейських мов і тамтешні крайові: українську й польську.

Втім цим її планам не судилося бути реалізованими.

Чимало листів Лесі засвідчують її доконечно довірливі стосунки з Павликом, адже вона часом відверто ділиться із ним своїм сокровенним, інформує про стан свого здоров’я. Зокрема, у своєму листі Павлику, датованому жовтнем 1898 року, вона писала таке: «У вас в Галичині розійшлися чутки, що я ось-ось вмираю. Не журіться, «ich haben zalen leben» (я витримлива). Так швидко світ мене не позбудеться, дарма що надо мною медицина експериментують, мов над морською свинкою чи кроликом». У цій самоіронії відчувається неабиякий дух і вольовитість важко хворої мисткині слова. Зустрічаємо й такі відверті слова: «Надіюсь, що біль втихне, але він і не думає втихати ні вдень, ні вночі», але водночас Леся просить Михайла Івановича нікому не розказувати про її стан, щоб «зарані не писали некрологи». Подальші листи вже сповнені певною приреченістю й вираженням втоми поетеси від дошкульних нападів смертельної хвороби.

Усі Лесині листи до Михайла Павлика написані добротною високолітературною українською, бо й сама підкреслювала, що «ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала й певне не писатиму». Утім, як істинна поліглотка, досить часто вживає в епістолярії фразеологізми з латини, німецької, французької, польської, італійської та ін.

Підсумовуючи, зазначимо що листи Лесі Українки до Михайла Павлика є самодостатнім вираженням епістолярної творчості видатної письменниці й водночас мають неоціненне джерелознавче значення. Відтак, вивчення цього літературознавчого сегмента має очевидну гносеологічну перспективу.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича