Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» стартував у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.
Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.
Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».
До вашої уваги — тези Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.
Жертва «червоного терору»
Трудний він і тернистий шлях на Голгофу слави.
І. Світличний
Однією із перших безневинних жертв більшовицького «червоного терору» став наш земляк Олелько Островський. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лишень нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття. А тим часом наш краянин став відомим письменником, драматургом, актором, режисером. Додамо до цього й те, що він завжди знаходився у вирі громадсько-політичного життя й став активним учасником буремних подій Української революції 1917 – 1821 рр.
Життя, мов спалах смолоскипа
Відомостей про життя Олександра (Олелька) Павловича Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Достеменно відомо, що він є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Досі не знаємо й точної дати його народження: зустрічаємо як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про родинне походження достойника. У нього було давнє козацьке коріння, а зростав він у сім’ї повітового справника (очільник поліції повіту, згідно з табелем про ранги – надвірний радник чи підполковник). Батьки мали достатньо статків, аби дати синові гідну освіту. Олександр її здобув у класичній гімназії. Продовжив навчання в університеті св. Володимира (м. Київ), наполегливо студіюючи гуманітарні науки на історико-філологічному факультеті. Та найбільше талановитий студент цікавився українською історією та національною літературою.
Швидше за все, саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Зрештою, ознайомившись із брошурою М. Міхновського «Самостійна Україна», Олександр став послідовним поборником ідеї української незалежності. Саме це й привело молодого патріота в лави Революційної Української партії.
Скінчилися університетські роки, й О. Островський повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні із щомісячним заробітком 5 крб. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр став одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією, став одним із найактивніших її функціонерів.
За рекомендацією О. Пчілки в 1906 р. О. Островський вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. А потім волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами, був кумом корифея українського театру П. Саксаганського. Саме в Галичині зустрів своє кохання, надвірнянську дівчину Галю (до речі, також театральну актрису) і згодом побрався з нею. Незабаром у подружжя з’явилася первісточка Галинка, а згодом ще одна донька – Ольга.
Аж ось вдарили громи Першої світової війни. Довелося й О. Островському понюхати пороху, бо невдовзі був призваний до діючої армії. Потягнулися сповнені небезпеки солдатські будні спочатку на Південно-Західному, а згодом на Кавказькому фронтах. Втім, як засвідчують листи Олександра з фронтів, у нього дедалі більше вичерпувалося бажання воювати «за царя й вітчизну» (чужу йому Російську імперію), і зріла ідея дезертирувати й повернутися в нуртуючу доленосними подіями Україну. Ось що він пише своїм друзям із Тифлісу (Тбілісі): «Я всими силами рвуся на Вкраїну, у Київ. Я собі постановив: всеїдно дезертирую».
Влітку 1917 р. О. Островський нарешті здійснив свій намір і повернувся в рідну Золотоношу, де з головою поринув у круговерть суспільних справ. Як людина військова, у серпні організував і очолив Золотоніський курінь – формування, яке захищало повіт від набігів різношерстих загонів мародерів. Із загоном добровольців він вигнав із Золотоноші червоногвардійський підрозділ під командуванням комісара Гальперіна. Активну участь досвідчений військовий узяв і у формуванні підрозділів Армії УНР. Поряд з цим О. Островський створив у Золотоноші видавництво «Вільна думка», де видавалася патріотична література, в тому числі й власні твори Олександра Павловича. Він усіляко сприяв М. Злобинцю в розгортанні осередків повітової організації товариства «Просвіта». А коли навесні 1919 р. до міста повернулися більшовики, О. Островський, усвідомлюючи небезпеку для своєї родини, перебрався до Полтави. Тут він став актором місцевого театру, очолював першу українську трупу акторів у Полтаві (Товариство українських драматичних артистів).
Настав, як виявилося, трагічний для нашого знаного краянина, червень 1919 р. Під час концерту в міському театрі Полтави О. Островський співав Шевченкове «Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!». Коли дійшов до слів «Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва...», то присутній на концерті голова губвиконкому Яків Дробніс загорлав російською: «Ету пєтлюровскую сволочь иужно нємєдлєнно арєстовать!». Відразу з’явилися місцеві чекісти, стягнули артиста зі сцени й згодом він опинився в губернській катівні. Його подальша доля була очевидною.
Відомий письменник і правозахисник, полтавець В. Г. Короленко, намагаючись запобігти страті нашого земляка, звернувся з листом до голови Раднаркому Х. Раковського, де зокрема були такі слова: «Страта його (Островського – авт.), безсудна і неправедна, була б жорстоким викликом абсолютно законним почуттям українців». Проте ця спроба врятувати О. Островського виявилася марною, бо відразу після арешту, очевидно, 26 червня 1919 р. його вже розстріляли в Полтаві. Є підстави стверджувати, що тіло мученика було серед 16 ексгумованих, рештки яких виявили денікінці після зайняття ними Полтави у серпні того ж року. Життєва зоря відомого українця згасла занадто рано: йому не виповнилося й 40, а можливо, й 33 літ...
Творець літературного слова
Попри його таку до щему лаконічну земну рапсодію, наш земляк встиг залишити по собі пам'ять не лише як громадсько-політичного діяча й актора. Він проторував хай і не такий яскравий, але доволі помітний слід в українській літературі. Дарма що літературна спадщина нашого краянина розпорошена й лише частково видрукувана, все ж маємо вагомі підстави для його титулування як справжнього майстра слова. Як письменник, Олелько (творче ім'я) Островський заявив про себе від 1906 р. на сторінках часописів «Громадська думка» і «Рада» своїми нарисами й оповіданнями, і відтоді його твори передруковували по всій Україні. Зокрема, зазначено Львів, Стрий, Золотоношу, Катеринослав, Полтаву, Харків.
У 1912 р. він підсумував ранню свою творчість збіркою «У сутінках ночі». Сюди було вміщено 14 оповідань, деякі з них, як «Хведоркова груша», виходили окремими виданнями. Відчувався чималий уплив на творчість золотонісця Б. Грінченка та О. Кониського. А створювалися оповідання О. Островського на широкому географічному просторі від Кубані (Армавір) і Тифлісу (Грузія) до Чернівців і Львова.
Олелько віддавав перевагу історичній прозі. Його переважну зацікавленість національною історією осяйних звитяг і прикрих невдач переконливо засвідчують і назви його оповідань, наприклад, «Корсунь», «Жовті води», «Берестечко», «Іван Богун, полковник вінницький», «Полтава (1709)», «Руйнування Батурина» та ін. Згодом він спробував свої сили (й досить успішно) і в більшому епічному форматі. Зокрема, його перу належать повісті «Петрик», «Данило Нечай», «Атакування Нової Січі», а також романи «Великий гетьман», «Шибеницею й палями».
Усебічно обдарований, завзятий театрал сказав своє вагоме слово і в драматургії. Наприклад, відомі його п’єси «Гетьман Іван Мазепа», «Нірвана», «Стрільці», «Сільська честь». До речі, як відданий служитель Мельпомени, він зажив слави ще і як режисер.
Не забув Олелько Островський і про найменшеньких читачів, їм адресовано його напрочуд теплі казочки.
Усі твори письменника дихають непідкупною синівською любов’ю до України, захопленням її драматичною історією та нев’янучою вірою в краще прийдешнє. Він був поборником стилю етнографічного реалізму, який передбачав правдиву реконструкцію народного життя в його деталях.
Відомий письменник і літературознавець Борис Антоненко-Давидович вважав Олелька Островського навіть талановитішим, хоча і менш популярним, аніж відомий співець Козаччини А. Кащенко. Та, на жаль, левова частка творів О. Островського була втрачена, збереглося лише 28 його творів.
Дякувати Богу й нашій незалежності, ім’я великого патріота й достойника, духу таки повертається до нас. До проголошення незалежності України у Золотоноші була вулиця Миколи Островського, яку за домаганням патріарха українського краєзнавства М. Пономаренка було зрештою перейменовано на вулицю Олелька Островського. Вже давно на часі й репринтне перевидання творів відомого письменника. Насамкінець додамо, що в Ужгороді мешкає онук нашого іменитого земляка В. Островський. Є родичі нашого героя і в Надвірній на Франківщині та в Луцьку. Нещодавно виявилося, що такі є й у Черкасах: це відставний полковник поліції А. Островський.