Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» стартував у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.
Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.
Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».
До вашої уваги — тези Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.
Наш земляк Андрій Гончар сягнув вершин визнання
Щедра на таланти земля Золотоніщини виколисала не одного уславленого служителя музи театрального мистецтва Мельпомени. Саме в Золотоноші розпочала свою сценічну діяльність осяйна зірка театру й кіно Наталія Михайлівна Ужвій. Родом із Золотоніщини – народні артисти України Володимир Нечипоренко, Валерій Дудник, Юрій Бакум, Петро Чуприна, заслужені артисти Мирослава Різниченко та Людмила Доброноженко.
У цій славній когорті відомих театральних діячів чільне місце належить і нашому краянину Андрію Петровичу Гончару, котрий сягнув дивовижних вершин національного визнання. Народний артист України, й на сьогодні один із небагатьох наших краян, чий талант і сценічні заслуги поціновані високим званням Шевченківського лауреата, наш іменитий земляк, нині одесит, попри вже немолодий вік і драматизм сьогодення сповнений життєвої снаги й оптимізму. Звернімося ж до основних віх його славного життєвого шляху, ознаменованого злетом простого сільського хлопця до зірки всеукраїнської величини…
Неторованими стежинами
Рідними пенатами відомого театрала стало мальовниче село Деньги на Золотоніщині, яке в зеленій оправі лісів розкинулося біля тихої річечки Кропивна. Андрійко народився десятого листопадового дня 1936 р. в селянській родині, що мала у своїй глибокій генеалогії розлоге козацьке коріння. Зростав чемною й допитливою дитиною, змалку допомагав батькам у веденні домашнього господарства. Та вже на шостому році життя дитинство скінчилося, бо його спопелила страшна війна. З перших днів пішов на її фронти, як виявилося на всі 4 роки, батько Петро Денисович. Завмирало дитяче серце від вибухів бомб і снарядів, із жахом спостерігав Андрійко за безчинствами окупантів та їх посіпак-поліцаїв на чолі з катами місцевого люду, братами Носенками. На їхній совісті й страчене життя Андрійкового діда Степана Максимовича Шевченка, котрого місцеві поліцаї відправили на розстріл до м. Золотоноша як батька двох радянських командирів. Ледь не загинув під час відступу нацистів і сам Андрійко, та коли окупант-смолоскипник направив на нього свого «шмайсера», мама Марія Степанівна закрила його собою, вигукнувши: «Стріляй, нелюде, в мене, а сина не чіпай!». І диво: отетерілий від несподіванки німець розрядив свого автомата в землю й пішов геть.
Уже після визволення села з нетерпінням чекали в оселі Гончарів жаданого листа-«трикутника» від Петра Денисовича, та все намарне. «Ой, коли б біда не трапилася! Може, синочку, ти вже сиротинка…» – плакала днями й ночами Марія. Зрештою, лише в переможному 1945-му прийшла довгоочікувана вісточка з Києва про те, що вже кілька місяців лікарі намагаються повернути життя в пошматоване осколками тіло сержанта Гончара і, здається, тільки тепер з’явилася надія на одужання. Зрештою невдовзі повернувся зі шпиталю до рідної домівки її господар з медаллю «За відвагу» на грудях, і Андрійко хвалився мало чи не кожному: «Бачте, і в мене татко є»! А через рік потому з’явився в нього й братик Вітя.
Жила родина Гончарів у землянці (хату спалили окупанти), і злидні виглядали мало чи не з кожного кутка їхньої оселі. Найбільше дошкуляв голод, бо бракувало навіть шматка хліба чи картоплини. Урізноманітнювало злиденне меню лише молоко від кози Алли, яку пас Андрійко. Довелося пережити й жахіття голодних мук 1947 р., коли за їжу правили цвіт акації, спориш та картопляне лушпиння. Втім, ці життєві негаразди та постійна завантаженість домашнім господарством не завадили хлопцеві успішно навчатися в місцевій семирічці й стати одним із найкращих її учнів.
А коли закінчив сім класів, батько йому сказав: «Ти в мене розумник, знання маєш міцні, отож іди вчитися далі». Середню освіту Андрій здобув у школі №3 м. Золотоноші й продовжив навчання в місцевому сільгосптехнікумі, де отримав диплом агронома. За направленням, упродовж півтора року працював за цією спеціальністю в колгоспі с. Холопичі на Волині. Та якось голова місцевої артілі Михайло Коновалюк сказав юнакові: «Агроном з тебе вийшов непоганий, але мені здається, що на тебе вже давно чекає велика сцена». Дійсно, як свого часу в технікумі, так і в Холопичах Андрій завжди викликав захоплення глядачів своїм майстерним художнім читанням та інсценівками. У нього самого вже давно зрів утаємничений намір спробувати змінити свою життєву долю. А відтак, влітку 1955 р., знехтувавши пропозицією обійняти посаду головного агронома МТС, подався до столиці й успішно пройшов творчий конкурс у театральному інституті ім. Карпенка-Карого, діставши при цьому високу оцінку театрального метра Івана Чабаненка. Втім, питання вступу до вишу ще не було вирішено.
Річ у тому, що тоді надзвичайно жорстко контролювалося виконання терміну роботи за направленням навчального закладу, між тим Андрієві треба було відпрацювати ще пів року. Довелося йому звернутися до самого Міністра сільського господарства УРСР І. Співака, який прийняв його особисто й висловивши надію, що благословляє майбутнього справжнього артиста (разюча передбачливість!), підписав таки необхідні дозвільні документи.
Початки театральної кар’єри
У провідному мистецькому виші України Андрієві довелося навчатися на одному потоці із майбутніми театральними зірками Адою Роговцевою й Миколою Вінграновським, з останнім навіть жив у одній кімнаті інститутського гуртожитку. Студентські роки виявилися вкрай плідними й насиченими. Задля практики студентів частенько запрошували для участі в «масовках» на вистави столичних театрів. Отож уже з юних літ герою нашої розповіді довелося грати на одній сцені з класиками українського театру: незабутніми Амвросієм Бучмою, Наталією Ужвій та багатьма іншими знаменитостями.
Якось до інституту завітав сам Олександр Довженко і, подивившись виступи Андрія та його однокурсників, запропонував їм перебратися до Москви для навчання на його кіностудії. Утім, А. Гончар не пристав на цю пропозицію, позаяк позиціював себе винятково з українським театром.
Швидкоплинно промайнули роки навчання в столичному виші. І ось нарешті апофеоз мрії: диплом артиста театру і кіно. Андрій Петрович отримав направлення в один із найкращих обласних драматичних театрів – у м. Чернігів. Його режисером був згодом відомий у Черкаському краї мистець Юрій Смолянський. Молодий артист відразу заявив про себе як неординарну особистість, і йому вже на старті сценічної кар’єри запропонували провідні ролі. Першими творчими ластівками нашого земляка стали ролі Гриця у виставі М. Кропивницького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та Гната в п’єсі «Безталанна» І. Карпенка-Карого. Андрій Гончар відразу вразив глядачів своїм самобутнім творчим почерком, проникливою щирістю гри й даром перевтілення. Втім, він і тоді, і надалі ніколи не страждав зірковою хворобою, був далеким від самовдоволення і з притаманною йому працелюбністю відточував свій талант, навчаючись у визнаних майстрів театрального мистецтва.
Два роки перебував у Чернігові, а потім куди тільки не закидала його примхлива акторська доля! Деякий час грав на сцені Кримського російського драмтеатру ім. М. Горького, а потім опинився, що називається на «краю світу», у драмтеатрі Петропавловська-Камчатського, гастролював на Чукотці, Сахаліні, в Примор’ї та Приамур’ї, Якутії… Зрештою, в 1964 р. повернувся до рідних Черкас, де був зачислений актором місцевого драмтеатру.
Талановитий і перспективний актор відразу був помічений і в кінематографічних колах. У тому ж таки 1964 р. на екрани вийшов кінофільм довженківців «Ключі від неба», одну з провідних ролей у якому зіграв наш земляк. То був незабутній спомин нашого дитинства: у перепрофільовану на сільський клуб церкву Деньгів ущент набилося місцевого люду, аби переглянути вказану кінокартину. Гордості за нашого односельця просто не було меж, а емоції після кінопрем’єри вихлюпувалися зливою слів!
Після 5-річних театральних мандрів Андрій Петрович кинув свого життєвого якоря (як виявилося, на постійній основі) в «перлині біля моря» Одесі, де його запросили до Російського драмтеатру ім. А. Іванова (головний режисер Володимир Бортко). З цим потужним мистецьким осередком пов’язаний найтриваліший і напрочуд плідний відтинок творчого життя великого театрального діяча. У стінах цього театру він зіграв безліч ролей і пройшов шлях від актора до його художнього керівника.
Щоправда, на початку 1970-х років на певний час довелося залишити Одесу й перебратися до Берліна, де він грав на сцені Першого драмтеатру Групи радянських військ у Німеччині. Театр гастролював не лише в Німеччині, але й у Польщі, Чехословаччині, показуючи вистави військовикам і тамтешнім жителям. Проте вже в 1973 р. Андрій Петрович повернувся до південної Пальміри, в стіни свого рідного театру, і цього разу на довгі роки.
На Олімпі любові й визнання
Артисту А. Гончару ніколи не бракувало театральної роботи, його постійно запрошували на головні ролі кращих вистав національної та світової драматичної класики. Назвемо бодай декілька найвагоміших: Богдан Хмельницький в однойменній драмі О. Корнійчука, Оронот («Урок дружинам» Ж. Б. Мольєра), Геракл («Сьомий подвиг Геракла» Рощина), Чарнота («Біг» М. Булгакова), Росс («Остання зупинка» М. Ремарка), Борис («Гроза» О. Островського) та багато інших.
Уже починаючи із середини 1960-х років наш земляк не сходив із кіноекранів, його запрошували на знімання провідні студії й відомі режисери. Зокрема, на студії ім. О. Довженка він зіграв у кінокартинах «Вигідний контракт» та «Деллі і Нок», «Мосфільм» – «Оборона Севастополя», ім. Горького (Москва) – «Хутірець у степу», «Узбекфільм» – «Вогняні дороги». Випало Андрію Петровичу виконати провідну роль і на німецькій кіностудії ДЕФА (у фільмі «Стиглі вишні»).
Та, звісно, найбільше ролей дісталося деньгівчанину на Одеській кіностудії. В історію вітчизняного кінематографа назавжди вписані зняті в Одесі фільми за участю А. Гончара «Блакитний патруль», «Артем», «Пригоди електроніка», «Бій на перехресті», «Подвиг Одеси», «День кохання», а на загал це понад 15 кінострічок! Артист був залучений і на перших ролях популярних телесеріалів, зокрема, «Ліквідація».
Услід за визнанням творчого злету Майстра прийшли й атрибути його поцінування. У 1973 р. А. Гончар став заслуженим артистом, а вже через 5 років він приймав вітання з приводу присвоєння йому високого звання народного артиста України. Рік 1982 став особливо знаковим у творчій біографії артиста: за низку майстерно зіграних ролей йому було присвоєно Державну премію ім. Т. Шевченка в номінації «Театральне мистецтво».
У 1991 р. маститому артисту було виявлено ще одну високу довіру: його було обрано художнім керівником театру ім. А. Іванова. На цій відповідальній посаді він перебував майже 18 років і став справжнім творчим наставником акторів, невтомним генератором сценічних ідей. Певний час працював виконувачем обов’язків головного режисера та директора театру. Своїми думками з приводу проблем театрального сьогодення відомий митець ділився на сторінках багатьох мистецьких часописів.
Вже у віці 73-х років ветеран сцени залишив посаду худкерівника і перейшов на роботу до Одеського театру юного глядача (віднедавна – ім. Олеші), до речі, актором якого і директором упродовж багатьох років був його брат, заслужений діяч мистецтв Віктор. У 1989 р. за виконання ролі Потапа (п’єса «Потап Урлов») на сцені цього театру Андрій Петрович був визнаний найкращим актором року і удостоєний українсько-американської премії ім. Л. Бугової та І. Твердохліба. До речі, подібних відзнак в Андрія Петровича понад десяток. А ще він нагороджений численними медалями, пам’ятними знаками, грамотами різного рівня.
Якщо підсумувати акторський доробок відомого митця, то він просто вражає, бо гідний фіксації в книгах рекордів. На сьогодні нашим уславленим земляком в театрі й кіно зіграно понад 300 ролей і більшість із них – першого плану! Пишається достойник своїм сином Денисом, який після закінчення з відзнакою Одеського національного університету ім. Мечникова працював режисером і ведучим провідної Одеської телестудії, а нині є тренером популярної гри «Що, де, коли?».
Сценічний ветеран усвідомлює, що він прожив багатогранне, яскраве, з великою користю для України й людей життя. Мабуть, саме в цьому й корениться секрет його невмирущої енергії, бадьорості й дивовижного оптимізму!