Костянтин Шандра з жовтня 1985 по березень 1988 року проходив службу в Середній Азії, на кордоні з Афганістаном. У дні, коли в Україні відзначають тридцяту річницю виведення радянських військ з Афганістану, він поділився своїми спогадами.

 — Як Вас призвали до лав прикордонників?

— Мені було 18, коли мене призвали. Тоді було незрозуміло, де і ким ти будеш служити. Але в моєму випадку можна було здогадатись, коли у військкоматі була зустріч із «представником частини». У кабінеті сидів офіцер-прикордонник. Це було зрозуміло, бо форма дуже відрізнялася від форми радянської армії, від інших працівників військкомату: зовсім інші кольори, «околишок» (зовнішня частина кашкета) темно-синього кольору. Прикордонники були військами КДБ. Пам'ятаю, як я запитав у офіцера, де буду служити. Його відповідь була: «Там спекотно і багато піску». Коли нас відібрали у прикордонні війська, я звернув увагу, що серед нас не було людей в окулярах і всі без винятку мали водійське посвідчення. 11 листопада 1985 року я виїхав із Черкас до Києва, а далі, з Борисполя, літаком у місто Самарканд. Звідти потягом до річки Амудар'ї, а за нею — в місто Керкі. Там був навчальний пункт Керкінського прикордонного загону. У цьому навчальному пункті я був півроку. Спочатку в мене була загальновійськова спеціальність, потім хотіли з мене зробити зв'язківця, але врешті я потрапив до 10-ої учбової застави, це собачники — вожаті службових собак. Після закінчення «учебки» мене направили в прикордонний загін у місті Душанбе.

За тим хребтом — Афганістан

 

— Як Ви ставилися до війни в Афганістані? Боялися потрапити туди? Коли вперше дізнались про те, що вас направляють на афганський кордон?

— На момент мого призову ми вже знали, що йде війна. Комусь уже приходили цинкові труни, поверталися демобілізовані солдати. Люди ставилися до цього по-різному, хтось боявся, що його відправлять в Афганістан, а деякі навпаки — були раді служити своїй Батьківщині, хотіли повернутися героями. Я тоді мало про це думав, найголовніше я знав: прикордонні війська охороняють кордон, отже служитиму десь на території СРСР. Для нас, призовників, шлях на кордон був стресом. Ми опинились у новому середовищі далеко від дому, де люди розмовляють іншою мовою, сповідують іншу релігію, де зовсім інший клімат. Першої ночі у частині нас розмістили просто неба на плацу. Раптом ми почули на горизонті звуки, схожі на грім. Хтось сказав: «Мабуть, скоро гроза буде». На що офіцери поруч відповіли: «Це не гроза, це артилерія за річкою стріляє». От тоді ми вперше зрозуміли, що насправді війна зовсім поруч.

 

Гори Паміру

— У чому полягала служба? Які особливості мали прикордонні війська?

— Прикордонні війська КДБ охороняли мости, точки, залізничні станції, переправи — охороняли кордон і прикордонну зону з Афганістаном. Доводилось їздити у різні прикордонні загони, комендатури, застави. В основному ми були на заставах уздовж кордону. Застава — це невелика територія з вишкою, казармою, їдальнею. Там перебували 30-50 осіб. Ми постійно були в нарядах. Розпорядок був такий: з 20:00 заступаєш у наряд на добу, потім півдоби відпочиваєш, потім знову в наряд на добу. Нам не давали відгулів, бо, по-перше, на заставі без діла не сидять, а по друге, йти не було куди, до найближчого поселення були сотні кілометрів. Це дуже схоже на звичайну роботу, правда, без вихідних. Іноді нас на декілька тижнів відправляли на дальні прикордонні застави в горах. Це були гори Паміру, вночі там холод до кісток пробирав. Коли зійшов сель, нас забезпечували припасами за допомогою гелікоптера. Ми чекали гелікоптера. Хтось навіть по звуку двигуна сперечався, заходить він на посадку, щоб нас забрати, чи просто пролетить над нами і скине нам припаси. Через кілька тижнів до нас пробилася вантажівка з якої висипали чисті солдати в свіжій формі і прийшли нам на заміну. А ми, брудні, небриті, але щасливі, повернулися в частину. Там — день на відпочинок і знову в наряд, але цього разу в пустелю, де температура до 40 градусів тепла, або ще кудись. Наш прикордонний загін воював, мав свою авіацію — літаки та гелікоптери, транспортні та бойові. Також у кожному загоні були групи спеціального призначення — «мангрупи» (маневрені групи). Вони діяли по інший бік кордону, бо, як нам казали: «Афганістан — молода демократія, і у неї не вистачає сил на охорону своєї частини кордону». Ці групи вступали в бій з душманами та інколи зазнавали втрат.

Прикордонний патруль

 

— Хто були люди, з якими Ви служили? Яка була атмосфера у Вашому колективі? Що робили у вільний час?

— Люди були абсолютно різні. Були з села, з міста, багаті, бідні. Понад половина призовників у навчальному центрі були з України, а решта — білоруси, росіяни, узбеки, молдавани. У нашій частині не було «дідівщини», бо, по-перше, це були війська КДБ, там за це карали. А по-друге — на кордоні всі мали доступ до зброї, тому знущання з когось могли обернутись сумними наслідками. Але до такого ніколи не доходило, на заставах ми жили як сім'я, з командирами спілкувались без «формальностей», бо постійно жили поруч. У вільний час ми збирались у «ленінській кімнаті» й дивилися телевізор, спілкувалися між собою, хтось писав листа додому, хтось ішов на спортмайданчик — ми намагалися згаяти час. Всі наші розмови зводилися до того, де б поїсти щось смачного і про плани після повернення додому. Як правило, той, у кого було трохи вільного часу, просто відпочивав, оскільки потім треба було знову йти в наряд.

На заставі зі своїми товаришами

 

— Чи сумували Ви за домом?

— Спочатку дуже сумував, писав листи батькам, родичам. Потім писати став рідше — постійні наряди збивали в тебе відчуття того, як проходять дні і навіть тижні, особливо на дальніх позиціях в горах, де взагалі нічого не відбувалося. Одного разу мене навіть викликав «замполіт» і зробив зауваження, що я рідко пишу листи додому.

— Які були відносини з місцевим населенням?

— Оскільки ми знаходилися на території СРСР, то місцевим населенням були громадяни середньоазіатських республік Радянського Союзу. Дуже добрі та ввічливі люди. У гірських кишлаках, де ще зовсім нещодавно був напівфеодальний устрій, сім'ї жили в жахливих умовах, але все одно до нас ставилися дружньо. Коли на далеких гірських заставах нам скидали припаси з гелікоптерів, в основному консерви, місцеві радо ділилися з нами хлібом. Одного разу мене й моїх товаришів навіть покликали на місцеве весілля. Довелося йти, щоб місцеві не образилися. Таке ставлення було тому, що ми, прикордонники, були для місцевих захистом. Нерідко з території Афганістану заходили групи людей, бандитів, та крали у місцевих худобу. Ми перешкоджали цьому. Місцеві жителі іноді навіть залишали свої стада на ніч біля наших точок, щоб ми за ними «приглядали». Тому в нас із ними була свого роду «кооперація». Одного разу ми охороняли полонених, членів афганських банд. Більшість із них поводили себе спокійно — підходили до нас, намагалися пригощали насваєм (нікотиновмісний продукт, наркотик), казали: «нащо вам та війна, живімо мирно».

 

Прикордонний патруль разом з місцевими пастухами

 

— Ви забезпечували вивід військ з Афганістану, що Вам найбільше запам'яталося?

— Ми забезпечували порядок при виведенні військ через мости, переправи, кордони. Радянські частини зупинялися перед Амудар’єю і починали готуватися: солдати одягали чисту форму, командири вишиковували порядки для урочистого перетину кордону. Події надавали урочистості, хоча телекамери в таких випадках були не завжди. Можливо, це було потрібно в першу чергу для солдатів, мовляв «Ми не тікаємо, ми виходимо, виконавши свій обов'язок». Особливих емоцій серед солдатів не було, більшість із них були стомлені довгою дорогою зі своїх казарм до кордону СРСР. Їхні речі дуже ретельно перевіряли, вилучали все, що не було дозволене: фотографії, плівки, сувеніри. Дембельські альбоми взагалі рвали і викидали, бо тоді був дозволений тільки «уставний» альбом — фотографії без зброї, без позувань, «вилизані» цензурою. А в справжніх дембельських альбомах були різні фото, в тому числі і фото знущань з місцевого населення, фото, де приставляли до голови полоненого зброю і т.д. Таких фото було багато — ми скидали їх у 200-літрові бочки та підпалювали. Офіцери везли своїм дружинам подарунки: магнітофони, одяг, електронні годинники, речі, які на той час в Радянському Союзі були в страшному дефіциті.

— Як пройшла адаптація до цивільного життя? Чи згадується служба? Як Ви зараз оцінюєте свою службу?

— У 1989 році, після повернення додому, цивільне життя виглядало диким. Свободи стало так багато, що я не знав, що з нею робити. Я відпочив два місяці і повернувся на те саме підприємство, на якому працював до армії. Але тепер, замість 300 рублів, я отримував лише 80. Я повернувся зі спокійної Азії до України, де вирували зміни: з'явилися кооперації, в моду увійшов яскравий одяг, нові зачіски — все це було тоді таким незрозумілим для мене, а я сам — нікому не потрібним. Спочатку мені часто снилася служба, наряди. Я багато чому навчився в армії: від того, як розпалити багаття, до взаємовідносин з іншими людьми. У мене з'явилося багато друзів, з деякими до цього часу підтримуємо зв'язок. Я побачив гори і пустелі Середньої Азії, інші країни та інших людей. Якби була можливість повторити це, я б так і зробив. Я не соромлюсь цього, хоча і розумію, що та війна була непотрібною. Той час був одним із найкращих у моєму житті. Можливо через те, що я тоді був молодий…

 

Олексій Шандра, ННІ історії і філософії